Сидять кравци да й на лавачцѢ

Приспів
Щодрий вечер!
Свєтий вечер!

Шиють вани залатиє ризи
Що краєчки на китаєчки.
Абрєзачки, да й на китаєчки.
Що в каньцѢ стала сидів Микола.
Галǒвку скланив, слізоньку ранив.
Що з тойѢ слези патекли ручаї.
А з тих ручайов стало озеро.
А в тǒм озерѢ сам Бог купався.
Сам Бог купавсе – перемивавсе.
Богородиця бережком ходить.
Господа Бога на вечеру просить.
Прийди, ГосподѢ, в нам на вечеру.
А в нас на вечери ангели кухарѢ.
Печуть пираги, кладуть на сталѢ
Ми ж сього хазяїна не зневажаєм.
З Свєтим вечерком поздоровляєм!

Ось проминає тихий день,
і серед лісу
затихли геть усі пісні
запала тиша.
Останній промінь між гілля –
надходить вечір,
дерева шепчуться собі
про вічні речі.
Минуло літо ще одне,
як було й досі,
стихає зелень барв,
а завтра – осінь.

ОБ
31.08.2011

Ви по коліна в багнюці та бур’янах, покусані невідомими вам істотами, в місцині яка щохвилини стає дедалі більш ворожою, в пошуках не знати чого, що мабуть накивало лапами годину тому, але й без того чхати хотіло на спілкування з вами. І тільки-но ви відкрили свій записник, вважайте ви на небесах.

O generation of the thoroughly smug
and thoroughly uncomfortable,
I have seen fishermen picnicking in the sun,
I have seen them with untidy families,
I have seen their smiles full of teeth
and heard ungainly laughter.
And I am happier than you are,
And they were happier than I am;
And the fish swim in the lake
and do not even own clothing.

Ezra Pound

О, покоління погрузле у чвань,
що вічно шукає комфорту,
я бачив родини рибалок-нечес,
під сонцем обід їх когорти.
Я бачив усмішку їх щиро-ясну,
чув сміх їх незгарбний в повітрі.
А я щасливіший за вас тут усіх,
вони – щасливіші за мене,
а риби блукають в озерній воді,
і одяг їм без потреби.

Езра Паунд
Переклад з англійської О.Б.

Сенфорд Робінсон Ґіффорд американський художник пейзажист, один з провідних представників Школи ріки Гудзон. Пейзажі Ґіффорда дістали славу за наголос на світлих і м’яких атмосферних ефектах, а художник звання майстра люмінізму, стилю-відгалуження Школи ріки Гудзон. Ґіффорд народився 10 липня 1823  в сім’ї власника ливарні, в містечку Ґрінфілд, штат Новий Йорк, а дитинство провів в містечку Гудзон, того ж штату. Майбутній майстер пейзажу здобував освіту в Університеті Брауна в 1842-44 роках, де долучився до студентського братства Дельта Фі, незадовго після чого покинув цей  університет, для того щоб почати вивчення мистецтва в місті Нью-Йорку в 1845 році.

Ашер Браун Дюранд народився 12 серпня 1796 року в селищі Мейплвуд, штат Новий Джерсі (нині селище зветься Джеферсон вілідж), і був восьмим з одинадцяти дітей. Його батько був годинникарем та майстром по сріблу, і жив в маєтку нині знаному як Дім і сад Дюранда-Геддена, доречі відновленому на сьогодні в історичній подобі. Дюранд особливо цікавий тим, що ніде формально не навчався мистецтву живопису. Свою мистецьку діяльність він розпочав практикантом в гравірувальній майстерні з 1812 до 1817 року, згодом ставши партнером власника фірми, який попрохав його очолити відділ у Нью-Йорку. Він вигравірував Декларацію незалежності намальовану Джоном Трамбулом [1] в 1823 році, що забезпечило Дюрандові славу неперевершеного гравера на цілу країну. Дюранд допоміг організувати Нью-йоркську художню асоціацію в 1825 році, яка згодом стала славнозвісною Національною академією дизайну, і очолював дану організацію з 1845 до 1861 року.

Грає тихий вітер у небеснім морі,
робить із хмаринок дивовижні твори:
білокрилі птахи і небесні звірі,
ген пливуть небу на весни весілля.

Яблуневим цвітом залило долини,
сизокрилих горлиць кругом пісня лине:
про красуню весну і тепле літо,
коли все довкола сонцем оповито.

У траві зеленій коники сюркочуть,
наче таємницю розказати хочуть:
про джмелів оселі, і про бджіл чарунки,
для весни-красуні сонячні дарунки.

ОБ,
3 травня 2010 року

Джаспер Френсіс Кропсі – один з найвидатніших майстрів Школи ріки Гудзон, знаний як на Старому континенті, так і в самій Америці, за його багаті барвами величні краєвиди американської осені.

У кузні наповненій жаром,
За місяць, а може й за рік,
Скував він меча видатного,
Й прославив себе він навік.

Не раз із воїном руським,
Той меч у поході бував,
Не раз трощив лати хозарські,
І голови люто стинав.

В буремні часи лихоліття,
Упав якось воїн з коня,
І разом з мечем гостробоким,
Засипала його земля.

Ім’я те хоробре вояцьке,
Літопис на віки згубив,
А хто ж його зброю ту грізну,
Хто лезо славетне зробив?

І хто він цей майстер заліза,
І хто він чаклун цей вогню?
Лишив по собі він два слова,
Два слова вкарбовані в сталь
Два слова не стерті віками:
„Людота. Коваль”

ОБ,
20 березня 2008 року від Р.Х.