Шляхами загубленої Русі

Стаття була оприлюдена в часописі Над Бугом і Нарвою (Більськ-Підляський, Польща)
№1(89) січень-лютий, 2007
Задзвонили дзвони лунко в Перемишлі, а ще дужче дзвонять дзвони в Ярославі, – співалось в народній пісні, яку ще малим чув по радіо. Щоправда на сучасній мапі України ці старовинні міста не значаться, як не значаться й Холм, Замостя, Більськ, Біла, Дорогичин. Історія склалась так, що опинились вони поза межами нашої держави. Тепер це території Республіки Польща, території, які після ІІ світової війни отримали загальну назву від прізвища британського міністра закордонних справ Керзона – Закерзоння. Але, незважаючи на це, вони залишаються насиченими нашим духом, таким собі загубленим материком планети Русь-Україна. Звичайно, давньою моєю мрією було відвідати ці землі, побачити все на власні очі, і головне – поспілкуватись з людьми, що ще лишились там.

І ось цього літа, на запрошення Юрія Гаврилюка, я попрямував мандрувати Закерзонням. Як відомо, українців південної частини Закерзоння (південніше від Бугу), за поодинокими випадками, було вивезено з рідних земель.

Тому тут майже всюди мені доводилось спостерігати лише свідчення колишнього перебування нашого народу. Такими пам’ятками найчастіше є старі церкви. Так першою на моєму шляху була дерев’яна церква XVII століття в селі Рудка десь між Люблином і Ярославом. Особлива, магічна архітектура, позеленілі від віку стіни та дах створюють тут той дух, дух архаїки, дух нашої славної давнини. Одразу помічаємо староукраїнський кириличний напис на церкві «РОКУ БЖІЯ»…. Одразу варто сказати, що давнина не те, що зникло і вже нікому не потрібно, а те що з’єднує нас з предками, власне самі предки і ми – їхні нащадки. Доки стоїть на Закерзонні те, що створювалось нашими предками, доки ще можна відчути запах дерев’яних церков, доки старі надписи промовляють до нас, ці землі є частиною духовного простору України.

З Люблина виїхали ще темною ніччю отже вже ранком наша дослідницька група дісталася оспіваного в пісні міста Ярослава. Місто зачаровує красою кам’яної архітектури, різнобарвністю будинків та вулицями з бруківки. Коли я стояв навпроти ратуші і фотографував кам’яницю, до мене підійшла літня жінка і почала розповідати, що Ярослав є типовим галицьким містом, що визначає його неповторний стиль, і про те що в будинку який я фотографую в старі часи ховалися купці від нападів… кого б ви думали… козаків. Бабуся було мабуть подумала, що я поляк з Києва, що приїхав на батьківщину, а виявилось, що зустріла нащадка козаків. Взагалі в Ярославі нам пощастило з екскурсоводом. Ним був місцевий українець пан Володимир Божик – людина, що пережила всі випробовування повоєнних років. Пан Володимир, незважаючи ні на що, зберіг глибоку відданість національній ідеї і загалом чудово орієнтувався в теперішній ситуації в Україні. Він показав нам рештки старовинної церкви, що в занедбаному стані стоять в одному з парків міста; узгір’я св. Миколи, де в минулому стояла церква, а зараз римо-католицький кляштор, а також діючу українську греко-католицьку церкву, де навіть вдалось трохи поспілкуватись з місцевим священиком.

В цих краях знаходиться також село Млини, де працював священиком та провів свої останні літа автор українського гімну Михайло Вербицький. Цікаво, що автором пісні-символу України став лемко, що жив, працював довгий час і помер на Ярославщині. На щастя зберігся храм, де він правив. А на могилі автора музики до Ще не вмерлa Українa зведено пристойний монумент.

За порадою пана Володимира нашим наступним місцем зупинки було обрано село Хотинець. В цьому селі знаходиться ще один витвір дерев’яної церковної архітектури. Щоправда цей храм був значно більший ніж в Рудках, і дещо в кращому стані, а головне – діючий. Тамтешній дяк навіть подзвонив в дзвони, дізнавшись що приїхали гості з далеких країв. Храм всередині був чудово оздоблений рушниками і розмальований – такі навіть рідко побачиш власне на території України. І знову цей запах дерев’яних церков, мабуть це і є аромат архаїки. Коли вже сідали до авта, повз нас пройшло двоє малих хлопчаків, що розмовляли українською. Очевидно це й онуки (чи діти) тих, хто повернувся правдами й неправдами на рідні землі. Оптимістично…

Дещо після півдня заїхали до одного зі столичних міст Галицько-Волинського князівства – Перемишля. Тут на горі стояв замок зведений князем Володарем Ростиславичем, звідси він, а потім і його син Володимирко правили цим бастіоном Руської держави. Ну і звичайно, не можна не бути в Перемишлі і не побачити Сяну… На вигляд річка як річка, але є щось в тому містичне, побачити Сян, тепер ще треба скупатися в Дону…

Наступним містом в маршруті мандрівки було Замостя. Взагалі, якщо колись якесь туристичне агентство захоче складати тур Закерзонням, то Замостя оминути просто неможливо. Спершу варто сказати, що це місто неймовірної краси. Особливо вражає різнокольоровими будиночками центральна площа з величною ратушею. Маленькі вулички, різнобарвні споруди (не сірі як в інших схожих за архітектурою містах), а головне відсутність метушні характерної для великих міст, робить Замостя чудовим містом для того, щоб згаяти пару днів літньої відпустки. Крім власне зовнішніх красот Замостя треба згадати місцеві українські сліди. Тут в кінці XVI ст. місцевим магнатом Яном Замойським (як він сам сказав “для дітей Русі”) було засновано відому Замойську академію, через яку пройшло чимало русинів, що лишили свій слід в історії України. В історичному музеї, неподалік будинку вищезгаданої академії зберігається лист Богдана Хмельницького та одна з широковідомих гравюр з портретом великого гетьмана. Також тут можна побачити колекцію народних строїв, як написано на табличці “місцевих селян”, які дивним чином нагадують українські. Ну і мабуть найяскравішою українською пам’яткою є вулиця Bazylia?ska (в честь українського ордену Отців Василіян) з церквою святого Миколая на ній. Цікаво що на польськомовній табличці біля церкви вона вказана як “греко-руська”, тут думаєш якої тільки чудасії деякі люди не вигадують, аби лиш не вживати слово “український”.

Нарешті, доїжджаємо до одного з тих міст, яке я хотів побачити найбільше в житті. Про Холм та Холмщину багато написано та сказано, зрештою мав змогу особисто почути від людей, що походять звідси про цей загублений край, що він набув для мене якогось містично-символічного змісту. І ось, нарешті, переді мною відривається панорама Холма часто бачена зі світлин та листівок: велична гора, колишня твердиня руських (українських) князів, а на ній височіє Собор Пресвятої Богородиці, як на мене найяскравіша та найпрекрасніша споруда міста. В ньому можна побачити копію ікони Холмської Божої Матері (оригінал зберігається нині в Музеї волинської ікони в Луцьку), написану українськими майстрами, одначе вшановану як православними, так і католиками. Ще одна можливість зустрітися віч-на-віч з вічністю випала нам поблизу села Стовп’я біля Холма. Тут на окраїні, на невеличкому пагорбі самотньо стоїть кам’яна вежа, збудована ще за часів коли Холмщина була твердинею руських князів. Найцікавіше, що навіть науковці не впевнені в тому, коли і для чого було збудовано цю квадратну кам’яну споруду. Але ні час, ні вітри, ні дощі не зруйнували її. Хто знає, можливо звідси сам король Данило оглядав свої володіння.

Загалом, крім величних пам’яток на Південному Закерзонні варто вказати на менш героїчний, але так само вагомий і “меланхолійний” символ української (на жаль в минулому) присутності, а саме на цвинтарі. Часто вони занедбані, зарослі травою, а пам’ятники пошкоджені… але надписи все ж збереглись. “Тут спочиває…” – звучить як послання з минулого. Загалом, мимоволі доходиш висновку: з доби войовничих князів лишаються замки та городища – свідчення нашої могутності; з часів нашого тихого існування – лишаються тихі могилки; пам’ятати про тих, хто там лежать наш святий обов’язок, але щоб нашим нащадкам не довелось багато сумувати, нам треба бути як ті, перші, що будували замки!

Подальша частина моєї мандрівки пролягала Північним Підляшшям, землями понад Бугом і Нарвою, тими загубленими частинами Руси-України населення яких не було виселене, хоча і зазнало значних “впливів на свідомість”. Підляшшя – край, що доклався до творення нашої історії, як на мене, не менше ніж, наприклад, Галичина чи Чернігівщина. Тут наші князі неодноразово вигравали битви супроти різних непрошених гостей, від мешканців боліт та лісів ятвягів і до пихатих тевтонців, сюди не сягнули дикі Батиєві орди, на землях Підляшшя коронувались наші славні королі, зрештою тут, в місті Заблудові, в друкарнях українського магната Григорія Ходкевича видав перші друковані книжки слов’янською мовою Іван Федорович.

Першим північнопідляським містом, відвіданим мною, був Більськ. Місто давнє, як і всі міста цієї землі (про це свідчить більське городище, яке датують XII століттям), ніколи не було на периферії життя та історії. Неодноразово згадувавсь він в літописах, важливий торгівельний та культурний осередок Підляського воєводства, тут же в XVI столітті було засновано одне з перших православних братств (що теж свідчить, що ці землі жили тим же життям, що і решта українських земель), тут і зараз є центр української справи Північного Підляшшя. Взагалі, північнопідляські міста дивують своїм контрастом в архітектурі: житлові будинки західноєвропейського типу стоять поряд з дерев’яними, фарбованими церквами (як у нас на Наддніпрянщині) та старими поліськими дерев’яними немазаними хатами. Варто особливу увагу приділити тамтешнім селам, чи, точніше сказати, людям, що в них живуть. Так одного разу, їхавши підляськими шляхами, стали ми в одному селі сфотографувати хлів старовинної архітектури. Поряд на вулиці, на ослоні сиділо троє місцевих жінок літнього віку, які розмовляли українською мовою. Ми підійшли, привітались, порозпитували про село, архітектуру. Жодних проблем в спілкуванні і розумінні (хоча я розмовляв літературною українською, пан Юрій Гаврилюк і бабусі підляською говіркою) не виникло, бабусі навіть дали нам на дорогу пів кошика яблук. І ось я висловив захоплення їхньою мовою. Одна з бабусь з гордістю сказала: Колі ми їездімо до Біельська, або до Гайнувкі то не “пшекаємо”, а говоримо по-нашому, бо ми ж …білоруси. Дивно і не зрозуміло, на перший погляд. Але коли довідуєшся про те, як місцевий люд сотню років записували найрізноманітнішими національностями, аби лиш не українською, все стає ясно. Хоча стає ще цікавіше, що наші “білорутенізовані” зовсім не сприймають за свою власне сапраўдную (справжню) білоруську культуру та мову, якою розмовляють люди з-за Білостока.

Може це видасться дивним, але підляські цвинтарі також є цікавою темою для оглядання. Маю на увазі стародавні, часто порослі лісом цвинтарі, де збереглись кам’яні плити чи великі дерев’яні хрести (хоч треба зазначити, що хрести можна зустріти і просто над дорогою чи біля церкви, наприклад на вшанування якоїсь події чи за здоров’я якогось прихожанина). Найцікавішими як на мене була надмогильна стелла із зображенням старовинного шестикінечного хреста (такого якого Богша з Києва виготовив за легендою Єфросинії Полоцькій); пропам’ятна плита в селі Телятичі, присвячена одному з представників славетного колись підляського шляхетського роду Турів (очевидно XVI ст.), ця пам’ятка завдяки своєму староукраїнському надпису зустрічається мабуть в усіх книжках про Підляшшя, тому кожен, хто відвідує цю землю мусить вшанувати і пам’ять Федора Маскевича. Що ж до велетенських дерев’яних хрестів, то їх можна зустріти мабуть в кожному селі. Кожен оздоблений солярними чи люнарними знаками, що явно додають містики цим людським творінням.

Цікавими також були мої відвідини села Козлики, що над річкою Нарвою. Там знаходиться “скансен” (щось на зразок невеличкого музею просто неба, але призначеного для відпочинку) з відновленим старим вітряком. До скансену в Козликах мене запросив український активіст з Підляшшя Андрій Давидюк, а також група українців з Білостока. В невимушеній обстановці, за келихом пива було цікаво довідатись про деталі життя та навіть історії цього краю.

Ще одним місцем прямопов’язаним з князівським минулим Підляшшя є містечко Кодень. Містечко було власністю роду Сопігів, представник якого Іван Сопіга був першим підляським воєводою. З тих славних часів збереглася в Кодню церква, нетипової як для православних храмів, готичної архітектури. Тут же в церкві, над входом висить кам’яна дошка з написом староукраїнською мовою, що розповідає про посади, які займав князь Іван Сопіга та містить міфічну історію роду.

Останнім містом в моїй мандрівці, але не останнім за значенням (в тому числі в історії України) було місто Дорогичин. В 1253 році в цьому надбужанському граді Данило Романович прийняв корону короля Русі. Відтак Дорогичин можна сміливо називати українським коронаційним містом. Цікаво було побачити, що тут існує меморіальна дошка присвячена коронації (щоправда зі значно перекрученим описом цієї події), а також вуличка Данила Романовича. Також збереглась церква св. Миколая, існує навіть невеличкий краєзнавчий музей, перед входом до якого красується дерев’яна різьба присвячена славетним подіям 1253 року, потрапити в який одначе не вдалось. Ну й найпрекрасніше місце Дорогичина, це власне гора на якій стояв колись замок, що на жаль не дочекавсь нас і був зруйнований бурхливою історією краю. З гори відкривається захоплюючий краєвид на річку Буг, звідси ж можна бачити одразу Північне і Південне Підляшшя – дві сусідні землі, населені одними і тими ж, українськими людьми, але які мали протягом двох останніх сторіч зовсім різні долі. Буг потроху відвойовує собі площу підмиваючи гору, звідки сам король Данило оглядав свої володіння та місця своїх битв.
Отак, побачивши Дорогичин та Буг, вшанувавши подумки та своєю присутністю на місці городища нашого короля Данила, я полишив Підляшшя і на запрошення варшавського українця з південнопідляським корінням Каміля Матеюка попрямував до Варшави, але це вже не стосується даної розповіді.

Тепер переглядаючи світлини зроблені під час мандрівки, думаю і вірю, що, як матиму можливість, обов’язково приїду знову на ці землі, а також в те, що в містах та селах Підляшшя діти і надалі розмовлятимуть рідною “простою” українською мовою, а церкви та гора в Дорогичині стоятимуть вічно і нагадуватимуть нам про діяння чи просто життя наших предків на споконвічно їхніх землях Закерзоння.

Автор: Олександр Бобко